Легендарний «співаючий ректор» Михайло Поплавський готується до свого ювілею. Але святкування 75-річчя відклав на після Перемоги. Тоді ж відбудеться і його масштабний концерт «Україна, вперед!». А поки Михайло Михайлович допомагає Збройним Силам України та надихає студентів рідного Університету культури своєю життєвою енергією, яка бурлить незважаючи на поважний вік.
У цьому році Михайло Поплавський став тричі дідусем. Але маленького Мирона ще не бачив — разом з батьками та двома братами він живе зараз за кордоном. Михайло Михайлович вже не памʼятає, коли брав вихідний і, навіть, дивується, коли про це питаєш. Він дуже ретельно стежить за своїм здоровʼям, не вживає солодкого, не пʼє алкоголь, не курить цигарки та вже багато років віддає перевагу бичачим яйцям.
— Молодість — це стан душі, — каже Михайло Михайлович, з легкістю бігаючи просторими коридорами Університету культури, не помічаючи сходинок.
«Не бійтеся помилятися і бути смішними»
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Михайло Поплавський згадав переїзд до Києва, перехід на українську, розрив з першою дружиною та початок великої війни.
— Відверто кажучи, від компліментів не втриматися. Михайло Михайлович, вам точно 75-ть буде?
— І за кожний з цих років я вдячний долі. Те, як я виглядаю — багаторічний спосіб життя. Я стараюся добре висипатися при температурі 16-17 градусів, вмиваюся холодною водою, зранку за китайським методом: випиваю стакан гарячої води 50-60 градусів, яка є виключно з криниці зі свого рідного села. Три варених яйця на сніданок без жовтка. Вживаю лише екологічно чисті продукти зі своєї молочно-товарної ферми — бичачі яйца, кістковий мозок з молодої телятинки, пʼю сироватку або кефір на ніч.
Регулярно проходжу процедури реоферезу — це метод очищення крові, який застосовується для покращення мікроциркуляції та обміну речовин у тканинах, знижує рівень загального холестирину тощо і плазмоферезу — це cучасний спосіб очищення крові від хвороботворних токсичних речовин, кров поділяється на плазму та кров’яні тіла.
Донори крові чому живуть довше, бо у них активується система кровотворення, відбувається оновлення клітин крові та стимулюється імунітет. Ще я багато ходжу і не рекомендую в поважному віці бігати як придурки — це велике навантаження на серцево-судинну систему організму, ну і звичайно підтримую сексуальну енергію (сміється — Авт.). А ще відношусь до всього філософськи: «не беру дурного в голову і важкого в руки».
— Зараз культура в Україні переживає справжній бум і ваш університет, як ніколи, стає актуальним. У чому причина змін?
— Насправді, університет культури завжди був актуальним. Я більше тридцяти років впроваджую національну ідею підтримки культури. Національна культура — це і є національна ідея. І пишаюся тим, що зараз ми переживаємо великий культурний прорив. Хоча тридцять років тому мене за це «затюкували», за те що розмовляв і співав українською називали «селом». Тоді всі слухали російських артистів, у більшості з яких, до речі, було українське походження.
— Відомо, що і ви свого часу вчилися в школі де викладали російською.
— Так, в Одеській області. Я почав переходити на українську мову тільки, коли мене призначив ректором університету тодішній міністр культури Іван Дзюба. Памʼятаю, мені дорікали: «У вас нелітературна вимова». А я казав: «У мене одеський діалект».
— Це був початок девʼяностих років…
— Так, 21 квітня 1993 року мене призначили ректором тоді ще Інституту культури. Я майже інтуїтивно розумів, що треба робити ставку на все українське. Так, це була маскультура яку підтримує майже 90 відсотків населення. Врешті решт, історія показала, що я був правий.
Михайло Поплавський – наймолодший ректор країни. 1993 рік
— Ваш проєкт «Співаючий ректор» став легендарним. Його вже досліджують науковці із соціальних комунікацій та піарники.
— До речі, він був створений як технологія розкрутки Київського інституту культури. Юрій Рибчинський та Геннадій Татарченко написали хіт «Юний орел» і з того все почалося. Хоча спочатку я був категорично проти того, щоб виходити на сцену. Обурювався: «Ви з глузду зʼїхали?! Я — ректор, доктор наук, професор і буду пертися на сцену?!»
— Ви розуміли, що над вами можуть сміятися?
— Так, але зараз я кажу своїм студентам — не бійтеся помилятися, не бійтеся бути смішними. Чим більше ми помиляємось, тим сильнішими стаємо. Мене завжди непокоїло, що російська попса домінувала в українському шоу-бізнесі. Ми виперли з українського телепростору «Утреннюю звезду» започаткувавши всеукраїнський телевізійний дитячий конкурс «Крок до зірок» (1997 рік). Потім витіснили «Песню года» — створив авторський проєкт «Наша пісня» (2004 рік), який з часом змінив назву та набув статусу Національної музичної премії «Українська пісня року», щороку коли це ще не було мейнстримом традиційно в березні проводили масштабні Шевченківські вечори «Ми діти твої Україно!» (з 2008 року), концерти в травні до Міжнародного Дня матері «Мамо, вічна і кохана» (з 2008 року). Втілили безпрецедентний телемарафон української пісні «Пісня об’єднує нас!» (2012 рік), який увійшов до світової книги рекордів Гіннеса як «Найтриваліший музичний телемарафон національної пісні у прямому ефірі».
Весь світ спостерігав за тріумфом нашої країни, і ми довели що є наспівочішою нацією. Без перерви на рекламу та новини 5 діб в прямому ефірі на Першому національному телеканалі звучала українська пісня — 110 годин, 3 хвилини й 27 секунд із 29 березня по 2 квітня.
Також музичні фестивалі проводили у Криму, відкривали філіали університету в російськомовних регіонах. Я відчував, що колись наші зусилля «вистрілять» і потихеньку бив в одну точку, так би мовити «колупав скелю». При чому, не перестаючи наголошувати: «Я не співак і не вокаліст. Я — популяризатор української пісні, української мови, української культури, кожен проєкт разом з командою ми реалізовували під гаслом «Тримаймо разом українську хвилю»!
— Ви не співак, а збираєте багатотисячні зали. На крайньому вашому ювілейному концерті «Я українець» в Палаці спорту було понад 10 тисяч глядачів! Як так?
— Як говорив один мудрий єврей, щоб був хороший чай не жалійте заварки. Ми завжди створюємо масштабні шоу — костюми, грандіозні постановки з чисельним балетом, віджеїнг, спецефекти. Здивувати — значить перемогти. Ми даруємо емоції людям. Кожен концерт Михайла Поплавського — це ще й своєрідний творчий звіт КНУКіМ. Підготовка такого шоу — це практичний досвід і значний поштовх до подальшого розвитку. Для мене важливо, аби на сцену виходили молоді артисти, щоб студенти розуміли — досягти успіху може кожен, треба лише дуже цього хотіти і багато працювати. Це моя патріотична, політична і життєва позиція.
Михайло Поплавський – студент ПТУ №25 м.Горлівка Донецької області. 1968 р.
— Як залишатись собою і йти до своєї мети попри критику?
— Не обговорюють того, хто нічого не робить. Я за своє життя зробив і роблю багато, а історія розсудить. Я помилявся, падав — підіймався, падав — і знову підіймався. Я точно знав чого хочу.
Завжди будуть люди, які не сприймають вас. І завжди будуть люди, які просто вас любитимуть. Я завжди говорю студентам: Будьте на позитиві і дійте! За вас ніхто не зробить: ні батьки, ні вчителі, ні друзі. За вас зробите тільки ви. У вас є ви!
— У свої 24 роки ви вже були керівником районного будинку культури, мали, майже все. Але в один момент все залишили і поїхали до Києва.
— Я зрозумів, що мені треба вчитися, бо в селі б спився і мені «настали б капці». Так, я мав багато чого, був вже одружений, жив у трикімнатній квартирі, мав службову «Волгу» з «оленем» на капоті, мотоцикл. Памʼятаю, запропонував дружині переїхати до Києва. А вона: «Або я, або Київ». Я вибрав Київ. Переїхав, почав вчитися і паралельно працювати на пʼяти роботах. Був, навіть, вихователем у гуртожитку «Київресторантресту». Як би важко мені не було я вкладався у свій імідж та саморозвиток. Але весь час мріяв нагодувати людей і думав, як стати успішним. Гроші були потрібні для реалізації моїх проєктів.
Михайло Поплавський – студент КДІК 1975-1979 рр.
«Найуспішніший проєкт мого життя — Університет культури»
— Мрії здійснилися?
— А як же! Я реалізував свої мрії по максимуму.
— Зараз про що мрієте?
— Я живу сьогоднішнім днем. Минуле нам непідвладне, що буде завтра — не знаємо. Це прийшло з початком великої війни. Зараз як: прокинувся, став на дві ноги — значить живий, і слава Богу! А далі — на роботу.
— Насправді, виявилося, для щастя багато не треба.
— Моя формула щастя вже запатентована. Емоційний інтелект із творчо-прикладним характером починає і виграє! Це незгасаючий запал, сила духу і дії в досягненні поставленої мети, яка стала українським шляхом довжиною в життя.
Це саме те, чому ми вчимо наших студентів — філософії лідерів, філософії переможців, вірі в себе та любові до своєї професії. Віра — це магія. Я вірив і пишаюся сьогодні самим успішним проєктом мого життя — Університетом культури.
— Ви колись думали про те, щоб залишити його?
— Навіть у думках не було! А от інші цього хотіли. При кожному президентові країни мене хотіли змістити з посади, використовуючи навіть «брудні технології», та я боровся і повертався. У тому числі, через суди. Пам’ятаю, за часів Кучми ректори, навіть, петицію написали, що мене треба усунути, бо я був «незручним» для них зі своїми реформаторськими ідеями щодо зміни підходів до навчання та змісту освіти. До мене з цією петицією приходили і з СБУ. Але я тоді їм відповів, кажу: «Проєкт «Співаючий ректор» — це оперативна розробка СБУ». Вони почухали потилиці, пішли розбиратися і більше не приходили.
— Ви найдоросліший серед топових Instagram-блогерів, публікуєте виключно україномовний контент і «розриваєте» інші соціальні мережі. Наразі у вас — понад 8 млн 200 підписників в Instagram, більше лише у президента України, в ТікТок — 1,5 мільйона, ваші кліпи в YouTube набирають мільйонні перегляди. Навіщо це все вам потрібно, ви так заробляєте?
— Це потужний інструмент для популяризації та розкрутки Національного університету культури і мистецтв, підтримки його іміджу та лояльності до бренду. До речі, цього року саме через соцмережі ми набрали студентів. Нам необхідно з цільовою аудиторією спілкуватися на молодіжному сленгу. Тому я створюю сучасний україномовний контент, просуваю його у світовий інформаційний простір через соціальні мережі.
Моя місія — вести за собою креативну, амбіційну й перспективну молодь, яка буде творити новітню історію України. Для мене це виключно іміджевий інструмент для популяризації університету. Найкраща монетизація — це довіра та повага, їх не купиш. Ми створюємо українські проєкти і популяризуємо їх. Хочу, щоб наші українські тренди були в топі, й світ знайомився з нашими культурою, піснею, кухнею, традиціями. Ми повинні показати, що українське — це модно, це в тренді й за цим майбутнє!
— У вас було передчуття великої війни?
— Ні! Хоча я завжди казав: бійтеся своїх друзів, а не ворогів. Але у кошмарному сні не міг передбачити, що росія вчинить напад на Україну. Памʼятаю, ніч 24 лютого 2022 року я вже не спав. Чув вибухи, бачив, що танки заходять на Оболонь. Зранку був в університеті — вирішував, куди переселяти наших студентів з гуртожитку. Я не полишив Київ і кожного дня був на роботі. Тоді багато студентів і викладачів жили у підвалі університету.
— Ви ходите до укриття?
— До студентів, буває, ходжу під час тривоги, щоб підтримати їх та зарядити оптимізмом. Спілкуємося, шуткуємо, співаємо. Вселяю їм віру, що все буде добре. Бо якщо є Віра — буде й Перемога!
— В чому ваш секрет успіху?
— Мені не цікаво, хто про мене що думає і говорить. Головне, що я сприймаю людей такими, які вони є. Я завжди був самим собою, не намагався себе переробити. Потрібно пізнати себе і знайти свій унікальний український шлях. Це і є успіх! Вірте в себе. Мрійте масштабно. Впевнено йдіть до своєї мети. Удача любить наполегливих! Моя мрія зараз — максимально встигнути за життя створити більше національних проєктів і залишити хороший слід на землі!
